ревізія

04 Грудня

Відеоартистичні декларації в Івано-Франківську

1993-2020

Відео арт у місті починався після з’яви приватних телестудій у 90-і, й був спробою освоєння нових технічних можливостей для творчого самовираження та рефлексією на отриману інформацію про роботи артистів з відео у цивілізованих світах. Експерименти з відео видавалися незвичною забавкою де «техне» вносило значні корективи в «ідею», або навіть диктувало її. У Франківську відео-арт майже ніколи не претендував на концептуальну самостійність і радше був продовженням журналістських, візуальних, перформативних практик. Найчастіше твори відео арту демонструвалися на колективних мистецьких виставках разом із живописом, фото, перформансом, доповнюючи загальну експозиційну картину, або у художній спосіб документував мистецькі акції.

«Обладнання не може бути мистецтвом, але тільки завдяки відеокамері художники можуть показати даний час. Це ж мрія художника. Кіно, живопис – це все про минуле. Фотографія пахне смертю, навіть тільки що зроблений знімок відображає півсекунди тому, а якщо направити на вас камеру і підключити її до монітора, ми тут і зараз будемо бачити даний час. А в цьому і полягає функція сучасного мистецтва – показати дійсність так, як є. Знаєте, в чому краса сучасного мистецтва – воно ніколи не бреше. Все, навіть самі божевільні абстракції мають зв’язок з реальністю, навіть самі незрозумілі картини Джексона Поллока – це світ такий, яким він є,» – Антоніо Геоса.

Денис Овчар “Пасаж 1” morf-+audio, 1991-2008 фото Павло Дроб’як

 

Перші зразки відео арту з’явилися в 1992 – Ростислав Котерлін зробив декілька фільмів до знакової для мистецької історії міста виставки (там вперше було озвучено поняття «станіславський феномен») «Рубероїд №1», та вони не збереглися.

У 1993 р. Мох (Олег Гнатів) і Тарас Прохасько зняли «Квіти святого Франциска» (17’47), а наступного року «Втечу в Єгипет» (1’42) (фільм зроблено на тлі моди на т. зв. one minute films). Фільми були поетичними медитаціями, візуальним варіантом прочитання християнських історій. З відомої причини, сюжет «Франциска» наративний, картинка документально-поетична. «Одного дня Тарас Прохасько дав мені почитати Апокрифи святого Франциска. Й ідея зняти за ними фільм буквально впала зверху. Напередодні зйомок фільму ми наварили собі каші з конопляним відваром. І коли наступного дня прокинулися, то весь фільм був буквально перед очима. Тож стрічка знімалась частково підсвідомо, частково – спонтанно. Увесь процес відбувався  нон-стоп, майже без дублів. Що перло – те ми й знімали. Гіа Гонгадзе дав нам камеру і допоміг із монтажем.  Ута Кільтер возила цей фільм у Францію на фестиваль відеоарту», – згадує Мох.

Олег Мох Гнатів і Тарас Прохасько Квіти Святого Франциска 1993

 

«Один епізод фільму треба було зняти у горах, трохи подібних на околиці Асижу. Не заради достовірності, а тому, що вся практика міноратів відбувалася якраз у такому середовищі – на ландшафтах за мурами міст, густа сітка яких тоді ще не шкодила пустельності лісів і лук між ними. Ми позичили професійну камеру на вихідні. Взяли світло, все, що було на телестудії. Дуже багато якихось кабелів, заземлення, дуже багато акумуляторів. Крім того, запаслися усіма елементами для простої святкової середньовічної немонастирської вечері. З нами поїхав Адам, бо тоді він, працюючи цілий тиждень, завжди проводив з нами вихідні. Крім того, для фільму потрібний був ще один – крім двох головних і постійних – персонаж, який би з’явився один раз як втілення усіх неназваних братів. Так Адам Зевел несподівано став актором, якого – попри ідею анонімності послуху – довелося врешті вписати у титри. Казус Адама також мав зашифроване значення, яке відсилало до химерних біографій золотої молоді, яка після блискучих і гучних днів і ночей чомусь опинилися серед перших францискових убогих братів. Адам приїхав до щойно відкритого Франківська з Нью-Йорка. Після університету він вирішив послужити у Корпусі миру. У вербувальній конторі йому запропонували перелік країн. Він нічого не знав лише про одну – Україну – і вибрав її. Далі так само навмання вибрав місто, керуючись найважчою для ньюйоркера вимовою назви. Через якийсь місяць йому зателефонувала мама і попросила – знаючи, що він на заході України, – пошукати принагідно містечко Станиславів. Там свого часу жила і вмирала уся її родина. Так Адам переконався, що чуда не є чимось випадковим.

Монтував брат Коба. Без шансів щось доробити чи виправити. Тоді ж накладали звук – вибраний текст Челяно – і саунд-трек, скажімо, «чи ти любиш мене, як я тебе» Ніка Кейва.

Була осінь 1993 року. Ми були щасливими і хотіли, щоби таких було якнайбільше. Умираючи, Франциск просив, щоби брати про нього пам’ятали. Так і є. Кіно можна подивитися. Воно про Франциска, про братика Сонце, про сестричку Смерть…» – писав Тарас Прохасько.

Олег Мох Гнатів і Тарас Прохасько “Втеча в Єгипет” 1994

 

Олег Гнатів задокументував колективний гепенніґ «Трансильванський пес» під час бієнале «Імпреза» 1997 (втрачено) Олекси Фурдіяка, Олега Воронко, Гриші Бутенко, Мирослава Ягоди та ін. та відзняв концерт-гепенінґ «Перкалаба. Музика престарілих ляльок» 2004, де тепер можна бачити, як жилося учасникам «станіславському феномену» в моменти розквіту.

«Квіти святого Франциска» та «Втеча в Єгипет» демонструвалися на ретроспективній виставці «Flashback. Українське медіамистецтво 1990-х» у Мистецькому Арсеналі в Києві 2018.    

Гнатів Олег “Перкалаба – Музика престарілих ляльок” 2004

 

Фільм Ростислава Котерліна «Медитації на стику» (5’00) був одним з елементів однойменної мультимедійної інсталяції, демонстрованої в Івано-Франківському художньому музеї в 1995 р. В оточені скульптур, об’єктів, звукової інсталяції відео – елемент доповнення сучасної дійсності, що поєднував у собі імітацію руху, плинності, життя, тілесність, побут, магію. «Медитації на стику» були спробою зіткнути натуру з урбаністикою, соціальне з тілесним, фізичне з метафізичним. Погляд «на стику» за ритмом і плином часу, соціальною метушнею і поза фізичною порожнечею зняте у 1995 році, а касета згодом була втоплена в місцевій річці Бистриці. Реконструкція (монтаж) з оригінальних матеріалів в 2017 році стала можливою завдяки несподіваному і «чудесному» віднайденню робочих зйомок в архіві оператора О.Гнатіва. Це ще одне підтвердження класичної максими про те, що «рукописи не горять» і до того ж не тонуть», – коментує Ростислав Котерлін. «Медитації на стику» також демонструвалися на виставці «Flashback. Українське медіамистецтво 1990-х».    

Ростислав Котерлін “Медитації на стику” 1995-2014

 

Мирослав Яремак хоча ніколи не працював з відео артом, як таким, мав певні дотики до відео. Мова йде про документацію його перформансів а також про цикл інтерв’ю зініційованих ним у 2016 році на базі ЦСМ. «У травні 1993 року, використовуючи костюми із фольги, Петро Старух із Мирославом Яремаком та Мар’яном Олексяком вчинив акцію «Манна» у новоствореному театрі «Воскресіння». Ідея проекту полягала у тому, щоб допомогою дзеркал занести у «храм мистецтва», у театр, сонячне світло з вулиці. Учасники перформансу тримали дзеркала, намагаючись упіймати сонячні промені і передати ці промені один одному та занести їх у театр. На жаль, це не вдалося зробити і дзеркала (метафора твору мистецтва) довелося розбити, хоча автори у скафандрах відразу намагалися скласти із їх уламків нові твори-дзеркала», – писав Богдан Шумилович. «Найімовірніше, дзеркала були не лише технічними інструментами творців, які мали справу із природною стихією (сонцем), а й класичною метафорою твору мистецтва як відображення реальності. На жаль, світло не вдалося «внести в храм», і дзеркала довелося розбити, хоча автори у скафандрах відразу намагалися скласти з їх уламків нові твори-дзеркала. Якщо моє відчитування цієї метафори вірне, то митці, яким спільнота делегувала роль шаманів-блазнів, мають творити ідеальне відображення реальності, подібно як це робить дзеркало. Але художники не спроможні відобразити світ, особливо зваживши на його складність, і тому вони вирішують зруйнувати сам принцип мистецтва, його міметичність. Проте, зруйнувавши стару модель мистецтва, не залишається нічого іншого, як з її уламків складати нову. Універсальною метою такої діяльності є просвітлення, а саме – внесення світла мудрості в темний храм мистецьких містерій. Щоправда, зазвичай така мета приречена від самого початку».

Петро Старух, Мар’ян Олексяк, Мирослав Яремак Манна документація перформансу 1993

 

У 2016 М.Яремак зробив серію інтерв’ю – арт проект «цСмОБ’ЄКТ9116. Вербальні перформанси блаблабла», як варіант «інакшої» подачі інформації про мистецтво загалу. Відомі артистичні особи, або дотичні до культури персони ділилися власним досвідом дотиків з мистецтвом, автор таким чином досліджував проблему мистецького процесу. За пів року було записано 10 програм (А.Звіжинський, І.Панчишин, Р.Котерлін, М.Якимечко, М.Дейнега, Р.Марцінків, В.Єршихін, Т.Зень, Д.Петрина, Я.Стецик), а також виграно ґрант на відеотехніку для ЦСМ, але зі зміною керівництва у закладі, проект припинив своє втілення.

Ігор Панчишин використовував відео у своїх гепенінґах «Пам’ятник братам Гартенберґам» 1996 та «Осіннє листя» 2002 (фестиваль «Культурні герої»), для підсилення абсурдності дійства, або для поетичності. «Відважна і самотужки реалізована акція Ігоря Панчишина – під назвою «Пам’ятник братам Гартенбер­гам», що відбулася наприкін­ці вересня 1996, майже драматизувала дилему художник-глядач. Дивний об’єкт серед пасажу (торгово-промислової па­лати), інстальований з металевого риштування, целофанової плівки, текстів, був обіграний типовими для хепенінгу діями: відео, читанням віршів та іронічною імітацією «відкриття» з щаблів драбини-трибуни, а також музикою австрійських композиторів поч. XX ст. у виконанні ансамблю старовинної і сучасної музики «Річекар» під керуванням Андрія Легкого. Цей «базар» в напівбазарному оточенні, засобами антиреклами намагався хоча б у такий спосіб повернути з небуття імена ініціаторів будівництва (1904) і власників пасажу. «Пам’ятник» – агітка і «необарокова» гротескна, театралізована, а отже й більш ризикована гра з не закомплексованим сучасним глядачем», – писав Віктор Мельник.

Денис «DaPix» Овчар показував по телевізору змонтований з власних зйомок та фраґментів американських фільмів ролик на відкритті своєї виставки «Самольот» 1998 р. в залі СХ. Документація не збереглася. В 2008 змонтував відеоморфінг з фотографій учасників виставки «Пасаж 1» зроблених Павлом Дроб’яком у 1991.

У 2000-х художники, які працювали з фотографією почали застосовувати у своєму арсеналі відео. Найплідніше проявив себе Ярослав Яновський. Понад десяток його коротких фільмів демонструвалися на різноманітних фестивалях від Львова й Херсона, до Парижа й Берліна. Роботи переважно присвячено темі ландшафту, місцю людини в природі, нескінченним подорожам під оригінальний звуковий ряд і ритм кадрів.

Декілька відео-робіт створила Мар’яна Глинська після отриманих відповідних навиків під час перебування на стипендії Фулбрайта (2009-2012). Її фільми ставали емоційними додатками до колективних імпрез, або самостійними артефактами персональних декларацій. Авторка працює над екзистенційними сюжетами, пошуками себе у цьому світі, поетикою світла для рельєфності виявлення образів. Кожна робота творить настрій і спрямована на виклик емоцій у глядача.

Маріанна Глинська “The Mask” 2016

 

Осібно варто розглянути роботу і творчі здобутки VJ group Cube (Сергій Пілявець, Денис Овчар та ін.), котрі в  2007 р. провели в арт-кафе «Химера» фестиваль аматорського кіно «КУБ». Варто відзначити їх інтерактивну віджей інсталяцію до другої річниці ЦСМ 2014. Цей колективний геппенінг сподобався багатьом особливо дітям, бо кожен бажаючий міг долучитися до намалювання, замалювання, підпису на фасаді будинку навпроти кафе де сиділи учасники дійства. Розфарбовуючи паперовий ескіз – розмальовували фасад будівлі, на котрий проектувався відеосигнал отриманий з камери, що спостерігала за роботою фарбами. Їх інсталяція «FeelNothing» в Любліні 2015 р. продовжувала демонстрацію «лагідного» втручання в середовище, коли розфарбувати стіни можна тимчасово, різноманітно, динамічно та ще й під звуки. «Δρόμος як вихід», 2016, аудіо-візуальна інсталяція, мапінг, красиво й грайливо перетворювали архітектурну колонаду біля ЦСМ в живе полотно ейфорійно магічних експлозій, казкових трансформацій, марень. Архітектуру (як і свідомість) на короткий час виявилося можливим змінити на краще, яскраво розфарбувати сірість, оживити статику монотонності. Добре знані їхні виступи з музичними формаціями – «Перкалаба», Ю. Андруховичем і «Karbido» на фестивалі «Арт поле» та участь у багатьох театральних постановках.

VJ Cube Концерт Андруховича і Карбідо 2011

 

Євген Самборський практикує відеозйомки власних акцій та фіксації творення проектів, що пізніше можуть ставати виставковими елементами.  Так було й на виставці «Ми ті на кого ми чекали» в ІФ ЦСМ у 2016 році. Змонтований відеозапис демонстрував етапи роботи з перетворення виставкового простору допомагаючи порівняти результати роботи.

Євген Самборський “Ремонт ЦСМ. Ми ті на кого ми чекали” 2016

 

Франківський відео арт ніколи не претендував на концептуальну самостійність і радше був продовженням журналістський, візуальних, перформативних практик. Тому найчастіше твори відео арту демонструвалися на колективних мистецьких виставках (акціях) поруч із живописом, фото, перформансом, доповнюючи загальну картину проекту. Так було на «Лагідному тероризмі» (Художній музей, Івано-Франківськ, 2002) в рамках всеукраїнського фестивалю «Культурний герой» (відео Моха «Трансильванський пес» та Едуарда Скрипника «Death»), на «ilovekiev» (галерея «Лавра», Київ, 2010) (відео Р.Котерліна «Городська історія» та Я.Яновського «Hours») чи «Transforming moments of Origin» (ЦСМ Івано-Франківськ, 2015)

Ярослав Яновський LIFE IS way 2014

 

Я.Яновський «On the Hours 1», «Life is Way», Im-Lokal «Inspiration», «Plastic Cave», «Lirycal Physics». «Екологічній темі присвятили своє відео та інсталяцію молоді художниці та художники, які ховають свої імена під назвою ImLokal, з Франківська. Навколо пластику і пластик навколо нас. Якщо відео Я.Яновського переважно ч\б і вимагає монотонного медитативного споглядання, то кольорові фільми Im-Lokal – магічні тріпи в психоделічні краї під доречний звуковий супровід. Навіть опрацьовуючи соціальну тематику (Inspiration) автори роблять це вельми поетично з доброю іронією, витонченим смаком та позбавленої агресивності дидактики. Целофанові пакети, пінопласт, штучні замінники, скотч, а також plastic, як замінник щирих стосунків і відвертого спілкування. Урбаністичний і промисловий треш – реакція на індустріалізацію суспільства, артефакти створюються з підручних матеріалів, навіть сміття і перетворюються на незвичні речі. Таке кіно частіше б крутити по місцевих тб, можливо й екологічного усвідомлення та побутової естетики в жителів міста побільшало», – з буклету виставки. Одноразово засвітившись Im-Lokal зникли безслідно, як випадковий промінь світла в темряві.

IM LOKAL “INSPIRATION” 2015

 

Імпорт і показ в ІФ зразків відеоарту були, але не досягали бажаних результатів. «Щоби розширити  жанрові  рамки  бієнале «Імпреза-93»,  івано-франківський художник Мирослав Яремак паралельно до офіційної програми провів декількаденну акцію «Заімпреза», запросивши до участі в ній художників з інших міст України, що представляли форми актуального мистецтва. При тому, що підкреслювався її неальтернативний  до офіційної «Імпрези» характер, вона витворювала зовсім інший культурний простір, в якому вихлюпувалися емоції та бажання, задовольнити котрі «Імпреза» не могла. Панорама подій включала актуальні ідеї відео-арту – програма «Річ і ніщо» Ути Кільтер та Віктора Маляренко з Одеси та «Маргінальне кіно» Володимира Гуліча із Запоріжжя» («Імпреzа. Міжнародна бієнале». Видавництво Лілея НВ», 2012). Наступною спробою привернення уваги до відео було проведення фестивалю відео арту «Ре-візія» в рамках бієнале «Імпреза-95» в гірській місцевості села Делятин у 1996. «Дивовижно, але ідея проведення відеофестивалю в рамках бієнале “Імпреза” все ж втілилась. Завдяки зовсім новим хвилям, обставинам, людям. Коли сама “Імпреза” розчинилась на окремі перманентні прог­рами, виявилось, що ідея відеофестивалю точна і має право на життя в контексті всеохопного форуму. А, ще в 1991 р., така ідея була зовсім абсурдною – бо 2-3 відеокамери і пошуки хоч однієї касети у приїжджих з діаспори це все рівно, що розмова про неореалізм з братами Люм’єрами», – писав І.Панчишин. Було надруковано каталог фестивалю, а його програма складалася з фільмів В.Машніцкого та В.Єршихіна «Вогні великого міста», В.Цаголова «Молочні сосиски», А.Блудова та В.Сердюкова «Липневе рондо», О.Гнатіва та Т.Прохаська «Квіти святого Франциска» та «Втеча в Єгипет», та документального кіно студії Mokran video (Пн.Корея) «Велике життя» та «50 років Трудовій партії Кореї» з колекції «Лучі чучхе». На свіжому повітрі, в садку біля хати стояв телевізор по котрому по черзі демонструвалися відеоартефакти, а неподалік смажився шашлик. Без червоних доріжок, без вечірніх вбрань, без конкурсу і нагород. Навпаки. Відео розчинялося в природі, ставало ще штучнішим, ще нецікавішим, приреченим на неувагу. Новітні технології чи відчуженість, логіка чи чуттєвість, прагматизм чи економічність, співвідношення технології і екології та вплив цього на свідомість людини красиво оголилися на «Ре-візії». Цю акцію можна назвати електронним ленд-артом і посумувати (порадіти) про її недоступність для широкого загалу. Справжнє мистецтво заради мистецтва.

Олег Воронко «Breaklaw – knowns and unknowns» 2014

 

У 2016 в ЦСМ на Шевченка 1 можна було побачити відео роботу «Breaklaw – knowns and unknowns» львівського художника Олега Воронко «підсвідомо-пропагандиський фільм, що нанизує знаки, символи, звук, слова в антиутопічній атаці. Проект ставить під питання історичні інтерпретації інформації та дезінформації. 25 кадр, засилля рекламної інформації, підсвідомість і логіка – все це формує наші знання/незнання про сучасну систему насильства, блуду та маніпуляцій. Будьмо уважні», – з каталогу. У 2017 її було показано на «Чеч» у Татарові та на «ПортоФранко» в Івано-Франківську.

Сергій Петлюк live landscape 2017

 

Сергій Петлюк, хоча родом з Франека, дуже рідко показує свої здобутки тут. Його відео «live landscape» брало участь у виставках «Чеч» та «ПортоФранко», а у 2018 на вулиці міста показали відеоінсталацію «Без назви» в рамках «ПортоФранко». «live landscape» – відео про постійну взаємодією між містом і людиною, про постійну трансформацію кордонів: особистих, психологічних, культурних, географічних, економічних тощо. В цьому проекті, місто показане як джерело постійних та незворотних змін, що впливають на кожну людину. Разом з тим цей проект апелює персонально до кожної особистості як до елементарної частинки процесу урбанізації, кожна з яких впливає на життя, розвиток і розуміння міста. Це портрет звичайної людини, яка знаходиться постійно в пошуку, очікуванні, напрузі. Водночас це умовний груповий портрет мешканців умовного міста. Художник в цифровий спосіб за допомогою відео проекцій досліджує емоції людини, її взаємозв’язки з технікою, здатність реагувати на незвичне, наскільки цифра прониклива у тілесне і навпаки. Суцільна Ars electronica, одним словом», – з каталогу виставки.

Юрій Боринець “Лаші” 2016

 

Сміливо й виклично останні роки доповнює свої інсталяції відеосупроводом Юрій Боринець, переносячи документацію творення об’єктів чи перформансів у виставковий простір. Так було на «Afterparty» у 2015, наприклад. Інколи до своїх інсталяцій додає відео Сергій Григорян підсилюючи монументальні скульптури рухомою картинкою. Петро Буяк з командою створив поетично-іронічний фільм «Життя Миколи» про побут провінції.

Ростислав Котерлін “12 seconds” 2018

 

Р. Котерлін регулярно повертається до розпочатих в 90-х практик творення відео. Його виставка «Неясний об’єкт життя» (2016) в Я-галерея Павла Гудімова супроводжувалася фільмами «Large Hadron God» і «Olo», а на «Чеч» (2017) показувалося «12 seconds». Рафінована інтровертна метафізика концептуальних проектів художника відслідковує алюзії і страхи «людини часової» перед Хроносом і Танатосом, котрі механічно маскуються нестримним потягом до опредмечування простору і перегонами з тим, що є фікцією, бо не існує за межами свідомості. Художник змонтував цікаві роботи «Next to Giotto» та «Collectors», зняті під час участі у виставці «Personal structures» у Венеції 2017, котрі були показані на виставці «Швидкорозчинний час» в Мистецькому Арсеналі у 2018, в котрих демонстрував ставлення до ринку творів мистецтва.

З’ява покоління «кіна з пуделка», покоління смартфонів, цифрових технологій, мережевих комунікацій, поки що, не відчутно впливає на містечковий мистецький процес, але вони є, хочеться вірити, не лишень у віртуалі. Відео Зоряни Козак «fishing» – документально, музично-поетична візія варіантів втечі людини від порожнечі, від власних страхів через розчинення в природі та культурі.

Марія Русінкевич і Дар’я Христинюк «MOVING TYPES» 2020

 

Марія Русінкевич і Дар’я Христинюк у «MOVING TYPES» намагаються піймати момент плинності, перетікання станів, понять, образів фіксуючи це на камеру. «Це відео-проект, в основі якого лежить невагомість/несиметричність розташуваннях мас, перетікання з одного поняття в зовсім інше. Але для нас вони не дисбалансують,а навпаки доповнюють та відкривають. Людина яка , в рамці терміну «флюїдності» створює відчуття того, що вона ніколи не зможе знаходитись в одному місці, і її осяжність постійно буде збільшуватись. Ілюзія своїх можливостей «взяти у контроль» викривляє та видозмінює сприйняття реальності. Тому магнітом та центром уваги стає принцип: рух/застій, дія/бездіяльність.  І від цього, навіть найтривіальніша дорога (через швидкий темп) стає джерелом сильної візуальної невідповідності». Анна Потьомкіна в “animals, god, aliens” фіксує «тіло танцює, розповідає, веде, обмежує або дозволяє, тіло не слухається, але й не обманює. Тіло – це кордон, який ми завжди носимо з собою. Звідки воно родом – виліплене з глини чи принесене з космосу?». А в “Dreams” – змальовує «сни, як і психоделічний тріп – це переплетені мрії зі страхами. Вночі ми шукаємо в них сенсу, а на ранок намагаємося пригадати істини, які вони нам відкрили. Ця робота містить записані на диктофон розповіді випадкових людей, в яких вони описують свої сни та мрії. Інша лінія – це візуальний ряд, знятий мною протягом того ж періоду. Так міг би виглядати мій власний сон, навіяний чужими історіями та власними переживаннями, де одне перетікає в інше.

«Крім цього, відеокамера дає сказати саме те, що ви хочете сказати, а не те, що показують по телевізору. Маршалл Маклюен увів поняття global village, яким він пояснює, як земну кулю «стиснувся» до розмірів села: за допомогою електронних засобів зв’язку стала можлива миттєва передача інформації з будь-якого континенту в будь-яку точку світу. Якщо ви хочете, щоб ваше повідомлення було відомо, ви повинні мати інструменти, щоб його записувати і передавати. Відеокамера в руках художників – це альтернативна мережа дистрибуції інформації, можливість висловити свою точку зору і зуміти донести її до глядачів. Один художник без особливих засобів тепер має можливість протистояти телебаченню, адже є можливість створювати безліч копій свого відео і поширювати їх», –  Антоніо Геоса.

Дотепер відео у Франківських митців залишається радше маргінальним додатком, аніж самостійним, самодостатнім техногенним гравцем на артистичному полі. Дається взнаки анальфабетизм та брак відповідних технологій. Але увага до кіно не зникає, тому очікуємо проривів і в цій екзотичній галузі сучасного мистецтва.

Анатолій Звіжинський

 

 

 

 

 

 

 

 

Автори, роботи, рік створення, хронометраж:

Олег Гнатів і Тарас Прохасько

«Втеча в Єгипет», 1994, 1_51, https://www.facebook.com/watch/?v=590007085045036

«Квіти Святого Франциска», 1994, 17_46, https://www.youtube.com/watch?v=iAGyjyPTPXw

«Перкалаба. Музика престарілих ляльок», 2004, 59_56https://www.youtube.com/watch?v=PGKLkvLkpxY

Ростислав Котерлін

«Медитації на стику», 1995-2017, 5_00,

«Large Hadron God», 2015, 14_15, https://www.facebook.com/watch/?v=308811733611878

«Untitled», 2016, 1_16, https://www.facebook.com/watch/?v=326564555006753

«OLO», 2016, 4_48, https://www.facebook.com/watch/?v=569691377032003

«12 seconds», 2016, 1_42, https://www.youtube.com/watch?v=oxNqPL35Glo

«About Faith», 2016, 1_34, https://www.youtube.com/watch?v=f6u2FQ1WhA8

«Collectors», 2017, 3_31,

«Next to Giotto», 2017, 5_17, https://www.facebook.com/watch/?v=297045388326640

Ярослав Яновський

«Time», 2013, 2_04

«ATMOSPHERE», 2013, 5_41

«100 metre», 2014, 4_29,

«IN THE MOUNTAINS», 2014, 10_15

«Life is way», 2014, 5_00, https://www.youtube.com/watch?v=-ae_hyBpR-M

«ON  THE HORSE-1», 2014, 2_44, https://www.youtube.com/watch?v=9xQbVplLs0Y&t=6s

«Оn the horse», 2014, 1_00, https://www.facebook.com/watch/?v=281155089695205

«ON THE SEA», 2014, 1_01

«in the way (thenk you)», 2014, 4_01

«WATER», 2014, 1_01

«СAFE. WAY. LOVE», 2014,  31_19

«in the city», 2014, 10_15

«луцьк», 2015, 20_13

«THE SACRAL IN THE WAY 2», 2015, 7_40

«PERFORMANSE LUTSK», 2015, 4_18

«IN OVER», 2016, 3_05

Денис Овчар («Пасаж 1» морфінг, 1991-2008, 4_15)

Сергій Пілявець «Paris – (photos by Yurii Bakai)», 2008, 15_16)

Vj Cube (Multiperson M (mimicry) Ostrale Bienale, 2017, 2_08) https://www.youtube.com/watch?v=9Z0J9fJL7Ms

Маріанна Глинська

«Mask», 2009, 3_50, https://www.youtube.com/watch?v=LwHokZURyd0

«Catching the memories», 2010, 3_25, https://www.facebook.com/watch/?v=328456691501251

«Incomprehensibility of time», 2011, 2_09,

«looking for 2», 2012, 4_09,

«Silence», 2012, 3_02, https://www.facebook.com/watch/?v=2634239043518515

«Where am I?», 2012, 6_02,

«Life_Illusion», 2018, 1_40,

«AbraCadabra», 2020, 9_11, https://www.facebook.com/222400327925838/videos/326407698401563/?__so__=channel_tab&__rv__=all_videos_card

«Абракадабра, післяслово», 2020, 5_0,

Олег Воронко

«Breaklaw – knowns and unknowns», 2013, 7_34? http://excess.online/2012/10/knowns-and-unknowns-2012/

Im-Lokal

«INSPIRATION», 2015, 2_14, https://vimeo.com/127905694

«LYRICAL PHYSICS», 2015, 2_50,

«PLASTIC CAVE», 2015, 2_57, https://vimeo.com/129938771

«PLASTIC PLACE», 2015, 1_53, https://vimeo.com/127905695

«WAX EXPERIMENTS», 2015, 2_29)

Петро Буяк

«Життя Миколи…» 2014, 9_41 https://www.youtube.com/watch?v=zqrec3AaSBg&feature=emb_logo

Сергій Петлюк

«live landscape», 2013, 8_00 http://www.petlyuk.com/works/live-landscape/

Євген Самборський

«Ремонт ЦСМ», 2016, 26_49

Зоряна Козак

«fishing», 2020, 14_00

Марія Русінкевич та Дарія Христинюк

MOVING TYPES, 2020, 4_28

 

vj Glow 

Liquid Star  (2018)

time 9m12s

Відеоматеріал: авторський

music Х010+L

https://youtu.be/RiBvYI9zCos

 

Блокнот 69 / Notebook 69 (2019)

time 5m21s

model Marianna Zaklinska

texts Marianna Zaklinska

music xaoRa

idea / visual Sergey Glow

https://youtu.be/ZGYIbbHwzYs

 

Humanize (2020)

time 1m38s

video Sergey Glow

model Viktoria Ozyminska

music Sevdaliza – Human (edited)

https://youtu.be/l_Tl-uNLdIo

 

Être ange   (2020)

time 1m52s

visual Sergey Glow

music Tout Bleu – Être ange

photo Stepan Wenhrynowycz

https://youtu.be/ogTWdTZTFeo

 

Відео інсталяція – Парфьон / Парфён

Галерея “Підземний перехід Ваґабундо”, Івано-Франківьк, Україна

2020/05/30

time 5m10s

Video installation – Парфьон / Парфён / Parfion

(morphing, projection mapping)

Idea, video art – Sergey Glow

Painting – Parfion

Photos – Rostyslav Shpuk

2020/05/30

Art gallery Vagabundo (Ivano-Frankivsk, UA)

https://www.facebook.com/vagabundo.if/

Music – Donizetti, Gaetano – Una Furtiva Lagrima

Voice – Enrico Caruzo (1904)

https://youtu.be/rKbkx_MLqJY

 

Анна Потьомкіна

“animals, god, aliens”  ‘20

Двохканальна відео-інсталяція

Відео було знято в просторі колишнього корпусу Галицької академії в рамках музичної події “Gosti” (02/2019)

Перформерка – Вікторія Скрипник

музика: Mica Levi, ENA, the Carny

 

“Dreams”    ‘22

музика: Роман Капій

танець: Олександр Рижов

 

 

 

 

Дивіться також:

ревізія

вулиця Євгена Коновальця 80А, м. Івано-Франківськ, арт-галерея "ЧЕЧ"