06.12.2018

Швидкорозчинний час. Мистецький арсенал. Київ. 12.07.2018

А. Звіжинський, «Терористи»

Ростислав Котерлін_a lamb wolfing_1997

Ярослав Яновський Alter ego 1998

Мирослав Яремак Без назви 1993

Ігор Перекліта Автопортрет 1999

Synchrodogs із серії Ukrainian 2014

Станіславський феномен і його наслідки

 

Закладене в ХVII ст. як місто-фортеця СтаніславІвано-Франківськ до 1991 року, в цілях військової безпеки, залишався закритим містом, для іноземців. Це щодо зовнішнього боку ситуації. Окрім того, мистецьке середовище в місті також завжди залишалося закритою зоною для неофітів. Мистецьке життя міста ніколи не було повноцінним, насиченим та цікавим. Для львівських, варшавських, краківських артистів та обивателів довоєнний Станиславів був «перелазом до Карпат», проміжним пунктом на шляху до барвистої екзотики гір. Артисти не приживалися в місті і, або бували проїздом, або були приречені на марґінальність і забуття.

Тому  справжня революція відбулася не в площині пластичних пошуків, а в організації небаченої до того за масштабами міжнародної виставки, котру безперечно можна вважати найважливішою подією мистецького життя провінційного містечка за його історію, а саме проведення в Івано-Франківську міжнародної бієнале «Імпреза». Масштабна виставка, що виникла в часи змін політичних парадигм, на десятиліття вплинула на естетичну свідомість жителів міста, спровокувала виникнення ряду мистецьких явищ і продемонструвала можливості реалізації незалежних ініціатив у найамбітніших форматах.

У 1988 році троє художників — Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин та Микола Яковина складають програму міжнародної виставки, структура якої була б характерна для розвиненого громадянського суспільства, такого, де повноцінно функціонують усі соціальні механізми і де такі акції є органічними. Ризикованість майбутнього заходу була очевидна: сумнівність співпраці з офіційними інституціями і життєздатність концепції, зрештою навіть офіційний статус міста (на той час Івано-Франківськ був закритим для відвідування іноземцями) могли стати на перешкоді задумам. Але неочікувана для 1989 року ініціатива чудово вписалася в емоційну тканину суспільного піднесення напередодні розпаду імперії. Дві великі несподіванки сприяли організаторам – позитивна реакція офіційної влади та жвавий відгук закордонних митців, котрий надав «Імпрезі» не лише кількісного наповнення, а й відповідного якісного статусного рівня. Рішення організувати і провести в місті мистецьку бієнале видавалося нездійсненою мрією. Та коли «Імпреза» відбулася п’ять разів поспіль (1989, 1991, 1993, 1995, 1997 р.р.) на пострадянському просторі, стало очевидним, що подібна модель може бути апробована й в інших містах. Альтернативна й незалежна від офіційних структур виставка викликала неабиякий переполох в чиновників від культури та «правильних» митців. З іншого боку, прогресивні артисти бажаючи урізноманітнити програму бієнале організовують паралельні програми, де можна було побачити перформанс, відео-арт, геппенінг. Важливими чинниками для радикальної зміни мистецького життя в місті була несподівана чи прогнозована з’ява двох осіб – Яремака та Іздрика. Мирослав Яремак повернувся зі Львова, де міг залишитися після закінчення інституту. Юрій Іздрик приїздив з Калуша, де не міг чи не хотів залишатися. Завдяки ним група молодих художників (Анатолій Звіжинський, Юрій Іздрик, Ростислав Котерлін, Володимир Мулик, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак) ініціювала виставку «Імпреза. Провінційний додаток №2». «Те, чого не ви­стачало офіційній «Імпрезі», самоіронії, елемента гри, театралізованого видовища, було реалізовано провокаційними засобами. Антиестетика, агресивне втручання інсталяційних об’єктів у простір, еротизм та інше супроводжувалося грою в самоприниження, – писав Гліб Вишеславський.

Франек, як зараз неофіційно іменують Івано-Франківськ, ніколи не був обтяженим рамками мистецької школи і з радістю приймав у свій простір вихованців київської, львівської, харківської, закарпатської чи одеської шкіл. Або тих, хто ніде не вчився. Автодидакт не менш шанований за будь-яку академію. Поціновувався спосіб мислення. Мабуть, тому всі мистецькі заходи «станіславського феномену» переобтяжені концептуалізмом. Ідея важливіша за спосіб її реалізації. Майже всі візуальні мистецькі втілення в Станіславі супроводжувалися багатою експлікативною частиною. Крім того, постійно стикаючись з публічним нерозумінням і перманентними поліграфічними проблемами під час друкування буклетів та каталогів, Р. Котерлін у 1998 році ініціює видання альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Іздрик, натомість, вже пару років редагує та видає «Четвер» навколо котрого гуртуються письменники. Додаткові заходи, що супроводжували програму бієнале – вечори поезії, концерти, театральні вистави, творили карнавальну атмосферу в місті. Герметичність середовища несподівано зруйнована мистецькими практиками та напливом художників з інших міст та навіть інших країн, що дозволило в короткий терміни самоідентифікуватися й розвинути міф про «станіславський феномен».

Власне бієнале «Імреза» та «станіславський феномен» заклали підґрунтя для позиціонування міста, як одного з найцікавіших в культурологічному аспекті місць на мапі країни, та дозволяє й дотепер перебувати у п’ятірці-семірці лідерів різноманітних журналістських рейтингів та опитувань.

Окремі роботи-маркери фіксують перебіг важливих моментів мистецького процесу, тому зупинимося на них детальніше.

«Терористи» (1996) Анатолія Звіжинського намальовані чорнилом на простирадлі були постером до багаторічної програми «Лагідний тероризм», апробованої вперше на бієнале в Санкт-Петербузі того ж року. «Тероризм став настільки звичним елементом існування, що ми вже не вважаємо його чимось жахливим. А такі його складові як корупція, шантаж, обман, зрада, насильство чи смерть супроводжують наше існування впродовж усього дня, а інколи й у ві сні. Сьогодні ми вже навіть не одразу реагуємо на його монотонно-послідовне вторгнення в нашу свідомість, не помічаємо ран нанесених тілам, не відчуваємо болі від його байдужої жорстокості. Ми тупіємо. Мовчимо. Забуваємось. Його тотальне розповсюдження – обов’язкова реакція на світ де все досконаліша техніка і медіа привчають нас обмінюватися інформацією, а не спілкуватися, де демократію нав’язують насильно, як панацею від усіх негараздів, а слово любов найчастіше можна почути у фільмах жахів або вичитати у палп фікшн».

«Вовчання ягняти», живопис Ростислава Котерліна, що в несподіваний спосіб використовував прийоми постмодернізму. «У 1996 році я зробив колаж, в якому використав одне старе фото початку 60-тих років з сімейного альбому. На ньому зафіксовано три ряди діточок тоді ще міста Станіслава, котрі з роззявленими ротиками ловлять пташку, випущену фотографом. Переважно усі дітки з вушками зайчиків, лише кілька дівчат з бантиками на голові. Вовчиків, козликів, бичків практично не було. У тому віці, коли на мою голову натягали шапочку з вушками зайчика, я абсолютно не розділяв вовка та ягня – вони, як і усі інші тварі, говорили однією мовою, були одним цілим. Божий замисел був не лише замислом, але й дійсністю. Напевно ця ідея була основним імпульсом до написання картини. Але згодом сприйняття публікою цієї картини, коментарі до неї засвідчили, що замисел виявився лише малою часткою того, що вийшло в підсумку. Якщо йти за логікою Барта, картина вислизнула від мене, начебто натуралізувалася, ставши часткою природи».

«Alter ego» (2000) – серія автопортретних фотографій Ярослава Яновського де автор досліджує тему тілесності, перверзій, гендерних табу та національних міфів. Серія спричинила скандал на всеукраїнському фестивалі «Культурні герої» в Івано-Франківську в 2002. Декому привиділася порнографія. Сьогодні це виглядає кумедним.

«Інсектарій» (2018) Мирослава Яремака – репліка об’єкту, що виставлявся на бієнале «Імпреза 97». Прямокутний плаский ящик з відділенням, всередині котрого повзають, розмножуються, ворогують, співіснують, харчуються колонія жуків, котрих в народі називають «москаликами», набуває тепер додаткових конотацій, мілітариських. З іншого боку – безперервний колообіг життя, не зважаючи на війни.

Наприкінці 1990-их pp. Ігор Перекліта знайшов несподіваний вихід з майже критичної ситуації формалістичних повторів, звернувшись до реалізму в його грайливій постмодерністській редакції. Відтоді веде числення серія ідеальних жіночих образів, що існують на межі кітчу та здорової іронії. Історія України, побут сьогодення, краса й мораль, здається все попадає в поле уваги плідного митця. Дидактичні, плакатні заклики, прямолінійне трактування теми видають в художнику педагога. В «Автопортреті» (1999) художник запозичивши за мотив історію старозавітної Юдифі зображає себе в образі відрубаної голови в руці оголеного, але безголового жіночого тіла.

Нове покоління митців міста не тримається й намагається знайти своє місце чи то в столиці, а ще краще за кордоном.

Роботи дуету «Synchrodogs» в Україні можна побачити не часто. Поєднання соціальної тематики з естетикою гламурного рекламного фото – погляд молодих художників на сьогодення, що виросло з 90-х. Головне спрямування творчості дуету – пробудити примітивні інстинкти глядача, викликати анімалістичну поведінку та емоції, дозволити пізнати природну красу, спонукати бути вільним від страхів. Synchrodogs знаходять натхнення в наготі, ексцентричності людей, сміливо міксують західну та українську/візантійську традиції, опираючись на фольклор і місцеве наївне мистецтво. Серія UKRAINE (2014) фіксує враження від подорожі провінційними куточками країни з її маргінальними мешканцями, їхніми мріями, радощами, смутком, забавками й екзистенційним абсурдом.

Сергій Григорян у своїй серії «Фріклектика ХХХ» (2018) намагається іронічно зреагувати на те чого він не пам’ятає.  «Який слід може лишити в народному мистецтві епоха 90-х років? Як гіпотетично  можна віддзеркалити всі ті пристрасті зараз? За основу стилістики взята естетика  української дерев’яної іграшки, розписаної етнічним орнаментом. Яворівська іграшка покрита петриківським розписом із застосування персонажів – бандити, повії, міліціонери. Тепер грайтеся».

 

Герилья розпочата художниками в 90-ті продовжується. Успіхи перемінні. Але це вже інша історія.

 

Анатолій Звіжинський

 

 

Дивіться також: Виставки