08.09.2020

«Станіславський феномен». Візуальний.

Запізнілі потяги вивчати історію рано чи пізно трапляються з багатьма. За майже 30-ти літній час практик образотворчості, з’яви нового покоління, інакших способів рефлексій настає потреба озирнутися назад. Інколи, за відсутності збережених матеріалів, пригадати, реконструювати те що було, вигадати те чого насправді не було, провести своєрідні розкопи. Виявити розриви та мутації в дискурсивних наголосах та артистичних практиках, взаємостосунки з владою та силами, що приходять «із-зовні». В 90-х у Івано-Франківську ніби нізвідки проявилася цікава мистецька ситуація, котра на певний час перетворилася на повноцінний мистецький процес, який дозволив місту попасти на мистецьку мапу країни. Та мова йтиме не про літературу, з чим в першу чергу асоціюється словосполучення «станіславський феномен». Місто засноване як фортеця, що за совітів було закрите для відвідин іноземцями, де не існувало мистецьких навчальних закладів, театр і філармонія завзято пропагували гуцульський варіант шароварництва, а художній музей відкрито лишень у 1980 році експозицією з портретами вождя, або композиціями про радісну зустріч армії визволительки, несподівано й феєрично дозволило розмістити у 1989 році в залах того ж музею експозицію першої міжнародної бієнале «Імпреза». Виставка, а також передчуття зміни політичних парадигм втілили незбагненні сподівання.

М.Яремак. Стільці. Бієнале “Імпреза-89”. Головна нагорода в категорії Асамбляж

 

Неочікувана для 1989 року ініціатива чудово вписалася в емоційну тканину суспільного піднесення напередодні розпаду імперії. Дві великі несподіванки сприяли організаторам — позитивна реакція офіційної влади та жвавий відгук закордонних митців, який надав «Імпрезі» не лише кількісного наповнення, а й відповідного якісного статусного рівня. Можливість побачити в ориґіналі праці іноземних та українських художників і навіть придбати деякі на аукціоні (1990 р.) видавалася тоді незбагненим дивом. Обиватель вкляк. Виставка мала шалений успіх. Мистецтвом стали цікавитись. І не тільки вуличними вернісажами, які нечувано активізувалися. Відбулося п’ять виставок бієнале (1989, 1991, 1993, 1995, 1997). Перші три проходили під головуванням міжнародного журі, котре розподіляло нагороди й відзнаки у відведених категоріях (живопис, графіка, скульптура, асамбляж). Дві останні проходили у формі кураторських проектів. Загалом в «Імпрезах» взяло участь понад 1300 учасників із 45-ти країн, було експоновано близько 3000 робіт, а відвідало виставки та акції близько 20 000 відвідувачів. «Імпреза», що виникла як альтернатива всьому радянському — спілці, музеєві, управлінню культури, точніше, як зовсім інакший варіант налагодження мистецького процесу, дуже швидко почала йти на компроміси. Вже під час проведення другої «Імпрези» стало зрозуміло, що її організатори намагаються впроваджувати свої «нові» рамки, нав’язувати «свіжі» стереотипи. Мистецтво цього не терпить. Група молодих художників (Анатолій Звіжинський, Юрій Іздрик, Ростислав Котерлін, Ярослав Яновський і Мирослав Яремак, а пізніше до них приєдналися Мирослав Король, Володимир Мулик, Назар Кардаш) ініціювала 1991 р. виставку «Імпреза. Провінційний додаток № 2».

М.Яремак та А.Звіжинський перед відкриттям виставки "Імпреза. Провінційний додаток №2". 1991
М.Яремак та А.Звіжинський перед відкриттям виставки “Імпреза. Провінційний додаток №2”. 1991

 

«Те, чого не вистачало офіційній „Імпрезі”, — самоіронії, елементів гри, театралізованого видовища, було реалізовано провокаційними засобами. Антиестетика, аґресивне втручання інсталяційних об’єктів у простір, еротизм та інше супроводжувалося грою в самоприниження. На відкритті вперше у місті відбувся перформанс М. Яремака „З приводу цільності”, було зіграно „Фортепіанний концерт” Іздрика.

М.Яремак. Перформанс “З приводу цілісності” на виставці “Імпреза. Провінційний додаток №2”. 1991

 

Простір приміщення, де проходила виставка (фойє актової зали педінституту), був удало залучений до композиції декількох інсталяцій, утворюючи енвайронмент», — писав Гліб Вишеславський.

Ю.Іздрик. Фортепіанний концерт на виставці “Імпреза. Провінційний додаток №2”. 1991

 

Епіграфом до каталогу виставки став вірш Аньки Середи:

Я виведений білим по білому нуль

Я вишкрябаний сірим по зеленому страх

Я боюсь стати цифрою однаково ж і числом

Я боюсь стати своєю так як і чужою

Я боюсь знайти слово

бо тоді воно буде знайденим

навіть якщо воно моє.

Головною відмінністю «Додатку» було те, що художники не зосереджували увагу на картині, а працювали з простором виставки. Увага концентрувалася на інсталяціях, об’єктах, перформансах. Виставка проходила паралельно з офіційною програмою бієнале й була першою спробою формування інакшості, чи то самоідентифікації, і вперше в місті демонструвала мистецтво постмодерну. Чому «Додаток № 2»? Першими, хто взявся зробити паралельну «Імпрезі» виставку, була група поважних художників, членів СХ, дехто зі званнями, чиї роботи не відібрали до експозиції бієнале. Вони й зробили виставку «отвєржених» у залі СХ, своєрідний провінційний додаток до міжнародної імпрези. Ігор Панчишин любить наголошувати, що «Провінційний додаток № 2» був рефлексією на «Імпрезу» (притому, що В. Мулик, Р. Котерлін були учасниками бієнале, а Я. Яновський та М. Яремак навіть отримали дипломи бієнале). Насправді якщо ми і рефлексували, то на замшілий «додаток» спілчан. В місті одночасно проходили три різноманітні, як зараз кажуть, проєкти: традиційний спілчанський салон на межі кічу, претензійна міжнародна виставка модерного мистецтва та грайлива експозиція зразків містечкового постмодернізму (чого бракувало офіційній «Імпрезі»).

Учасники виставки “Рубероїд №1”. 1992. Крайній ліворуч А. Звіжинський, Л.Бабак, Я.Яновський, М.Король та Р.Котерлін

 

Несподіваний успіх «Додатку № 2» серед кола професійних художників, які побували на ньому, а також численні дискусії, де окреслювалися зауваження та захоплення, спровокували подальшу активну колективну діяльність. Після найпомпезнішої «Імпрези-91», яка відбувалася в пасажі Ґартенберґів, факт передачі художньому музеєві цієї споруди породив ілюзії стосовно зацікавлення адміністративно-владних структур художнім процесом, створив міф про «культурний прорив» у Івано-Франківську, а також навіяв ідею утворення «Станіславського Бобура». Виникає задум про бієнале як розтягнуту в часі перманентну акцію. «Імпреза» перетворювалася на Музей сучасного мистецтва. «Імпреза» ставала не виставкою, а процесом. Це ніби перечило поняттю періодичності, але, з другого боку, привносило в нього новий сенс, розширювало пропаґандистські можливості. І понеслося. 1992 рік був дуже насичений художніми подіями. Цього ж року відкрилась колективна виставка «Рубероїд-1», яку побачило понад чотири тисячі відвідувачів. Вона продовжувала експериментально-просторові традиції, задекларовані на «Додатку № 2», та ще активніше втягувала в орбіту взаємодії стороннього реципієнта. Глядачі, яких на відкриття прийшло близько тисячі (виставка відкрилася о 22.00), були залучені до ґрандіозного дійства в темряві зі свічками (перших півгодини виставку освітлювало лише світло від свічок). Калюжі на підлозі, психоделічна музика групи «Минула юнь», балаган, що переріс в оргію, створювали атмосферу невимушеного гепенінґу, що надалі додавало іміджу міста незвичності та несподіваності. Асамбляжі й інсталяції були «по-музейному» зважено розміщені в неосяжному просторі центральної ґалереї пасажу. Відкриття і фуршет затягнулися до третьої ночі, а для декого аж до ранку. Відвідувачі не бажали розходитися і захоплено чекали чергових несподіванок. Багато об’єктів було створено з рулонів будівельного руберойду. Серед просторових композицій живопис обіймав тільки невелику частку експозиції в бокових ґалереях. Власне на «Рубероїді» вперше було озвучено поняття «Станіславського феномену», яке згодом перетвориться на фірмовий лейбл івано-франківського постмодерну. Нас повністю влаштовувала герметична містечкова ситуація — тут зручно жити й творити, а коло зацікавлених хоча і не стабільне, але більш-менш стаціонарне та комунікабельне.

Франек, як тепер іменують Івано-Франківськ, ніколи не був обтяжений рамками мистецької школи і з радістю приймав у свій простір вихованців київської, львівської, харківської, закарпатської чи одеської шкіл. Або тих, хто ніде не вчився. Автодидакт не менш шанований за будь-яку академію. Поціновувався спосіб мислення. Мабуть, тому всі мистецькі заходи «феномену станіславського» переобтяжені концептуалізмом. Ідея важливіша за спосіб її реалізації. Майже всі візуальні мистецькі втілення в Станіславі супроводжувались багатою експлікативною частиною. Крім того, постійно стикаючись з публічним нерозумінням і перманентними поліграфічними проблемами під час друкування буклетів та каталогів, Р. Котерлін 1998 року ініціює видання альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Він виходив нереґулярно. Кожен номер друкувався як окреме видання з певною концепцією і відповідним до неї накладом. Перший номер «Про кінець» (1999, 1000 прим.); другий намагався розкрити тему «Пустоти» (2001, 500 прим.); третій досліджував «Public Relation» (2003, 500 прим.); темою четвертого українсько-польського номера був «Понтон», арт-міст між ними і нами (2005, 1000 прим.); п’ятий — «Анархолігархія» (2008, 150 прим.); шостий давав змогу почути «Голос художника» (2009, 2000 прим.). У 2018 вийшов альбом «Перший відмінок. Незалежне мистецтво Івано-Франківська» що підсумував напрацювання за 30-ть років та окреслив перспективи (http://csm.if.ua/wp-content/uploads/2018/vidminok-web150.pdf).

Це про тло.

Тепер про особистості.

Мирослав Яремак — важлива персона у творенні динаміки культурного життя в Івано-Франківську 90-х років, відомого під назвою «станіславський феномен». Творчість митця була визначальною для культурної художньої парадигми у процесі змін від соцреалізму до постмодернізму, суспільства вільного ринку та підкреслює самодостатність творчої персони, можливість виразного функціонування художника поза офіційними організаціями і державними структурами. Як художник-концептуаліст він займається актуаліями контемпорарі арт — працює у жанрі арт-рілейшн зі створеною особисто концепцією мистецької тактики і стратегії.

М.Яремак. Перформанс “Дві ролі”. 2002. Виставка “Sweet terrorism”

 

Його проекти часто розраховані на інтерактивний складник, на безпосередню участь реципієнтів у ньому. Його інвазії в громадський простір — галерея «S’об’єкт», виставка-конкурс «Наше місто», арт-клуб «Химера» залишили культуральний слід у пам’яті відвідувачів тих місць і дотепер. Він досліджує сферу міфу (міфології, містифікації, імітації) арт-процесу. Пріоритетом для М. Яремака є не так створений арт-продукт, як сама постать креатора, відповідального учасника соціуму, суспільного життя. У його художній самореалізації важливим є форматний дискурс інтериторіальності, герметичності, капсулярності — як антитеза загальноприйнятій доцентровій, метрополійній векторності художнього буття. Для Яремака характерна виважена точність вибору актуальної тематики, форми художнього жесту як у часовому, так і форматному контексті.

М.Яремак “Алегорія самовпевненості”. 1987. п.о. Приватна колекція

 

Для втілення своїх концепцій використовує живопис, графіку, інсталяцію, перформанс, дизайн, арт-менеджмент, піар-технології та інші різноманітні художні й дотичні форми.

Ростислав Котерлін — активний художник, який «творить живописні алегорії-притчі, котрі об’єктивно можна оцінювати в контексті бачення художником простору і часу», як казав В. Мельник. Організатор та учасник практично всіх програм і проектів сучасного мистецтва в Івано-Франківську з дев’яностих років. Знаковою і програмною була мейл-акція «2000 рік настав» (1998, спільно з А. Звіжинським).

Р.Котерлін A Lamb wolfing. 1997. 140×190 cm. oil on canvas

 

«Загадковий, — а для місцевої ситуації, може, навіть марґінальний — художник, який зумів перетворити на естетичний феномен рафіновану, фігуративну інфантильність. Флуктуації флюїдів, фантомів і флегм у його роботах ледь випромінюють, вифлуоресценізовують інфернальний медитативний спокій, гармонію флеральних сфер», — писав Іздрик. Рафінована інтровертна метафізика його концептуального проекту відстежує алюзії і страхи «людини часової» перед Хроносом і Танатосом, які вона механічно маскує нестримним потягом до опредмечування простору і перегонами з тим, що є фікцією, бо не існує за межами нашої свідомості. Це результат постмодерністської гри з алюзіями і міфами «часу змін», що розширюють досвід концептуальних абстракцій середини дев’яностих років минулого сторіччя, характерною рисою яких був пошук глибинного магічного природного ритму. Витончені, ба навіть ледь помітні потоки енергії з його робіт торкали кожного і навіть тих, хто боявся у тому зізнатися. Його живописні експерименти розташовуються на межі між абсурдним і реальним та викликають несподівані емоції — дивну суміш зрозумілого, але небаченого, відомого і неспокійного.

Р.Котерлін Patriotism. 2018. цифровий друк

 

Його фотографії збалансовують досвід класиків і вітальність сучасників. Відео арт додає динаміки до апропрійованих митцем образів. «Книга натяків», видана 2015-го, у стислому словесному варіанті слугує описом візуальних задумів та суб’єктивним трактуванням дійсності.

Р.Котерлін Без назви. 2016. цифровий друк

 

Багаторічна співпраця з авторитетною і послідовною «Я Ґалереєю» Павла Гудімова в Києві свідчить про серйозність ринкових намірів. Запрошення до виставок у Санкт-Петербурзі, Варшаві, Венеції, Римі, Москві, Дрездені свідчать про інтерес до того, що творить художник поза контекстом країни.

Юрка Іздрика більше знають як письменника, поета чи музиканта. Але цей усебічний митець також полюбляє й образну творчість — малювати, колажувати, створювати інсталяції або робити перформанси. Поняттями, що найбільш інтриґують, які щодо себе самого застосовує Іздрик, є імітація, фальшерство. Якщо прийняти їх за ключові, то вибудовується певна парадигма, в якій напрям усієї Іздрикової творчої діяльності можна визначити як «деміфологізація мистецтва».

Ю. Іздрик, серія «Підглядання»
Ю.Іздрик Профільанфас. 2013. Колаж

 

Юркові завжди вдавалося встигати всюди й не розпорошуватися. Понад два десятиліття він редаґував і видавав знаковий для української літератури часопис «Четвер», а 2009-го разом з Григорієм Семенченком вони заснували музичну формацію «Drumтиатр», а в 2018 з «Nova Opera» він успішно поставив тріп-оперу «Wozzek», намагаючись зірвати лаври поп-зірки, а отже вкотре щось зімітувати. Як художник, полюбляє продукувати серії: «Анатомія світу», «Всьо по 1 Є», «Іздрик: живопис, графіка, Трансильванія», «In Theo» та ін. Причому кожна робота самодостатня і не прочитується продовженням попередньої. Але все це схоже на спроби систематизувати, укласти перелік, упорядкувати той хаос, що пропонує нам життя. Це своєрідна спадщина й означення її як індивідуальний релігійний досвід і практика споглядання, яка, очевидно, пізнається під час творчого процесу.

Ю.Іздрик П.С до Колекції. 1994. Колаж

 

В колажах можна дошукуватися різноманітних посилань чи більш-менш свідомих звернень та тільки формальної схожості з поп-артом або абстракцією. Основою цих робіт є діалог із модерністською традицією або метадискурс на тему стану мистецтва нині тут.

Твори Ярослава Яновського переповнені відвертими емоціями й таємними посиланнями, що вихлюпуються на глядача незалежно від його бажання чи вподобань. Він не може залишатися непоміченим, і це як у житті, так і на виставці. У своїй творчості художник послуговується випробуваними постмодерністськими художніми стратегіями — імітацією поп-артівського тиражування у фото; скульптури набувають статусу об’єкта, в них навмисне вкраплено елементи кічової декоративності.

Я.Яновський Alter ego. 2000 аналогове фото

 

Як зазначає сам митець, його творчість інтуїтивна, себто якість продукується не розумом, а натхненням. Вічну тему взаємостосунків людини і природи Яновський розкриває «через себе». Художник малює не конкретні події, а створює поетичні ремінісценції, породжені його уявою і фантазіями, тим самим ілюструючи складний комплекс емоційних почуттів сучасної людини. Загравання з глядачем через власні перевтілення, можуть досягати несподіваних результатів. Серія фото «Alter ego» спричинила скандал на «Культурному герої» в Івано-Франківську у 2002. Журналістам привиділася порнографія. Директора музею пішли з роботи. Справжній «Лагідний тероризм» в дії. Ярослав Яновський — учасник понад сотні акцій і програм сучасного мистецтва в Україні з 1989 року.

Я.Яновський Поле засіяне маком. 1993. п.о. 100х97

 

Бере активну участь у міжнародних імпрезах і програмах в основному перформансами, живописом, відео-артом і графікою. Не вважає за потрібне розмежовувати жанрово потребу висловитись. Щороку втілює персональний проект у рідному місті.

 

Ігор Перекліта — один з найвиразніших живописців краю. Його численні й енергетично потужні, яскраві та контрастні краєвиди земель, що простягаються довкола Галича, і драстично-емоційні постмодерні композиції-плакати з красивими дівчатами, або історичними персонажами сповнені подвійних алюзій, користуються неабиякою популярністю. Художник багато працює і, мабуть, залишається найплодовитішим автором з івано-франківських малярів, але митець, на відміну від інших, не експериментує в інших техніках, не зраджує живопису. Краєвид як знак. Намагання віднайти, зафіксувати кольоровий символ, код рідної землі. Експресія і контраст як боротьба, рух, перетікання земного в небесне і навпаки.

І.Перекліта Пост здав, пост прийняв 2016 112х163 двп, гуаш

З кінця 90-х художника дедалі активніше затягує у творчий вир рефлексія на історично-політичну самосвідомість, інтерпретація минувшини і сьогодення з інакших позицій, ніж колись нав’язаних радянською ідеологією. «Мета – зачепити глядача дисонансом: те, що на поверхні, у нього мирно співіснує з таємницею. Тому художник використовує загальновживану естетику поштівки, плаката й текстові повідомлення. Він вважає свою творчість необов’язковою, а себе, – невиїзним: працює викладачем в Галицькій художній школі, займається сільським господарством і встигає на день малювати по декілька робіт, які поступово потрапляють у приватні колекції в США, Німеччину, Австрію. Провінційність художника показова: сучасне мистецтво не обмежується центрами арт-життя, розпливається, йде за межі столиць, туди, де застій і провисання особливо концентровані і відчутні. Ігор Перекліта пускає в хід всі методи постмодерну, створюючи істинно відверте, влучне і співпричетне своєму часові мистецтво – нову українську ікону з химерами-галичанками, що вдивляються в порожнечу, зависаючи поміж добром і злом», – зауважувала Марина Скрипченко. Між цими двома цілком різними напрями існує дилема: чи продовжувати пошуки самоідентифікації і самоутвердження впізнаваної стилістики, чи бути виразником ідей свого покоління, котре народилося і жило в системі спотворень, неправд і пригнічення, але не бажає цього продовження і чинить естетичний опір.

Визнання в Україні зросло під час співпраці з київською ґалереєю «Antin’s Collections», яка надала картину «Я бандерівка, я українка. Смерть московським окупантам» для виставки «If/Если/Якщо» (Перм, Росія) у 2010.

Влодко Мулик у своїх інтернаціональних за змістом і формою роботах ілюструє власні фантазії або тексти пісень відомих рокерів. З іншого боку, графіка та живопис, а також ще не опублікована проза — те, за чим з часом можна буде вивчати genius loci — дух міста 90-х. Або ілюструвати читанки про Станіславський феномен.

В.Мулик Муха на зеленому столі 1991, п.о., 100х100

 

Світ кумедних, але симпатичних персонажів твориться безсистемно, хаотично, він позбавлений чіткої ієрархії та логіки. Анархія — не політичні орієнтації чи заклики, а лейтмотив, творче кредо будь-якого, навіть дуже педантичного художника, еквівалент поняття свободи.

В. Мулик “Кeith” 2015, п.о. 110х100

 

А рок-н-ролл — авторська мова, через яку втілюються постулати свободи, образні рішення, власна естетика. Позбавлені традиційної краси герої в той же час не видаються потворними, а, навпаки, своєю доброю іронією і легковажним гумором викликають подібні емоції в глядачів. Таких не зустрінеш у повсякденному житті, та всі вони когось нагадують, на когось схожі… В такому колоритному світі цікаво жити. Останніми роками Мулик малює портрети перестарілих рок-ідолів. Роки беруть своє.

 

Івано-Франківськ – молоде місто, позбавлене сталих традицій, тут відсутнє поняття школи, характерне для Одеси, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода. Не зважаючи на це, ми привернули увагу до сучасного мистецтва в його жителів, посприяли з’яві молодого покоління, розвинули міф у дійсність. Герметичність ситуації поступово руйнується. Поява нових виставкових просторів дозволяє робити динамічнішим мистецький процес. Естетично нас нічого не об’єднує, сповідуємо різні ідеології, стилістики, напрямки. Єдине в чому залишаємося послідовними – у відстороненій позиції щодо державних пострадянських структур — музеїв, СХ,  управлінь культури. На відміну від колеґ, ровесників з Києва, Одеси, Харкова і Львова, ми ніколи не мали бажання вступати в СХ, особливо коли вона «націоналізувалася», але не зробила жодних пояснювальних жестів щодо дискримінації і терору проти своїх членів, який здійснювався при совітах.

Відкриття виставки Sweet terrorism 2002

 

Яке місце займає культура в нашому місті в житті пересічного громадянина? Ніяке? Але департамент культури бадьоро звітує про ріст числа глядачів, слухачів, нюхачів (кухня перш за все пахне) в місті за 6, 12 місяців року. План перевиконано. Нічого не нагадує? Така в них робота хвалитися порожнечею, цифрами, множити фейки. Але чи тільки їхня це проблема? Кому у Франеку потрібно мистецтво? Молодим? Розумним? Уважним? Художникам? Чи може художник щось змінити в цьому тотальному збайдужінні та збоченному прагматизмі. Чи людині інтелект дано лишень для виживання, для заробітків?

Модель створення «феноменологічної» ситуації в місті проста: ідея ґранд-події й команда однодумців для її послідовного втілення. Це щодо теорії, на практиці веселіше. В Луцьку та Тернополі намагаються створити приватні майданчики для сучасного мистецтва, також не маючи відповідного підґрунтя. Та поки на державному рівні поняття «сучасне мистецтво» не буде легалізовано (державні музеї ЦСМ, навчальні заклади), це залишатиметься схожим на індивідуальні забавки.

А.Звіжинський «Нові герої», 1999, папір, олія, 21х30

 

Ґерилья з невіглаством та бюргерством, розпочата художниками в кінці минулого сторіччя в невеликому провінційному Франківську, триває і досі. Успіхи змінні. Але те, що ніхто з тих, хто формував «станіславський феномен», і досі не покинув розпочатої справи, говорить про щось. Начувайтеся. Далі буде.

 

Дивіться також: Статті